Усний журнал присвячений трагічним сторінкам Романівського району.

Літом 1933 року був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тільки воля одних людей проти інших. І ніхто не знав скільки невинного люду зійшло в могилу  - старих, молодих і дітей, і ще не народжених – у лонах матерів.Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадкоємці того, що було.Не сьогодні це сказано:

Час народжуватися і час помирати,
Час руйнувати і час будувати,
Час розкидати каміння і час збирати,
Час мовчати і час говорити.

Тож перегорнемо скорботні сторінки достовірної народної пам’яті. Слухаємо свідчення очевидців голодомору 1932-1933 років.

Мариніч Марія Олександрівна, 1925 року народження, жителька села Врублівка. " Події того часу врізалися в життя назавжди. Гичка, лобода, листя були нашою звичайною їжею. Ті, хто пішов до колгоспу, отримували навіть не їжу, а якусь баланду у громадській кухні, хоч і тому були раді. А на роботу ходили, але яка там праця, коли сили вже не було. Люди помирали, як мухи.В нашого сусіда Гумінського Петра від голоду померло двоє дітей. А односельчанка Чернецька, щоб врятувати двоє старших дітей, молодшу зарізала і всі разом з’їли. По закінченні голоду в селі було так багато сиріт, що для них створили інтернат. Йшов час, життя поступово налагоджувалось, але про ті часи страшно згадувати і понині…"

Паренюк Софія, 1930 року народження, місце проживання село Раці (Дзержинського району)"Нас у сім’ї було шестеро: четверо братів і сестра. У голодний 1933 рік, мені було три роки, я тільки пам’ятаю, що мені весь час хотілося їсти. У нас була годувальниця – корова, яку ми дуже любили і доглядали, завдяки якій вся наша сім’я вижила. Все ж моїм батькам довелося їздити на Західну Україну, щоб продати там якісь речі, не рідко їх затримували, знімали з поїздів. Ходили до скирти шукаючи пшеничні колоски, їх часто гонили з поля, били нагайками. Уже на весні ми їли лободу, кропиву."

З інформації секретаря Дзержинського РПК до обкому КП(б)У про продовольчі труднощі в районі 24 березня 1933 року.По неповним відомостям з 27 сільрад району є випадки, як серед одноосібників, так і колгоспників, гострого недоїдання, опухання та вмирання на ґрунті цього. Серед недоїдаючих багато вдов і господарств, що мають великі сім’ї  і хоч працювали добре, але заробленого хліба не вистачає. На грунті недоїдання в районі поширились крадіжки корів, картоплі, свиней, хліба. Хлібних ресурсів вистачить на незначний час, отже РПК прохає виділити з наявних ресурсів області відповідну харчову допомогу району. Підпис Ренчинський.

 26 квітня 1933 року Ренчинський знову інформує область.Ситуація в нашому районі була вкрай складна. Недоїдання і голодна смерть стали реальністю. Так тільки за останній місяць на грунті цього в с.Годиха зареєстровано 43 смертельних випадків, в м. Романів 51, ст.. Романів – 23.В районі немає хліба навіть для організації громадського харчування в школах, і дитсадках. РКП вже вдруге наполягає на тому, щоб району негайно виділили продовольчу допомогу.Розповіді, спогади, свідчення епохи, яким немає ціни. Вони частина життя, частина нашої історії, нашої пам’яті.

Романів, як такий,що не виконав плану хлібозаготівель був знятий з усіх видів постачання, а тому число тих, хто не доїдав, почало різко збільшуватись, зросла смертність. За чотири місяці вмерло 76 чоловік.

За неповних два роки населення Романівського району різко зменшилося. За даними перепису, на 25 травня 1932 року було 47, 1 тисячі жителів, а на 25 травня 1934 року лишилося 35,5 тисячі. Наш район став одним з чотирьох у Вінницькій області (до неї входила в ці роки Романівщина), які найбільше постраждали від голоду.